Пам`яті М.В.Гульчія. Інтерв`ю виданню PRIME TIME MAGAZINE


Доктор медичних наук за спеціальностями «хірургія та ендокринологія», хірург вищої категорії Микола Гульчій відомий не лише в Україні, а й за кордоном. Справою свого життя Микола Васильович обрав медицину ще з юності. Професію опановував із завзятістю, працьовитістю та любов’ю до навчання. Саме за ініціативою Миколи Васильовича у 1994 році було створено Київський міський центр хірургії та реабілітації хворих з патологією щитовидної залози. А згодом Микола Гульчій ініціював створення Київського міського клінічного ендокринологічного Центру — найкращого в Україні.

У мене завжди були амбіції щодо життя. Якщо я грав в футбол, то мав бути кращим, значить наша команда однозначно повинна здобути перемогу

Чи у вашій родині були лікарі? Що саме вплинуло на рішення стати на цей шляхетний, але складний життєвий шлях?
Мої батьки не були лікарями. Але мрія стати лікарем зародилася ще під час учнівських зборів, коли були «зірниці» і мене призначили відповідальним за медичну частину. Я ходив до фельдшера, щоб він мене вчив, як правильно накладати джгут. Напевно, надихнув образ лікаря! (посміхається). Коли настав момент обирати навчальний заклад, після 8 класу я вступив до медичного коледжу на фельдшерський відділ. Згодом продовжив навчання у Київському медичному університеті ім. Богомольця. Там я ходив на нічні зміни в лікарню біля Бессарабського ринку та був асистентом на операціях. Практично весь час протягом навчання в інституті я був у відділенні хірургії. Мені пощастило, що я зустрів учителів, які визначили мій шлях саме в ендокринній хірургії. Це були легендарні Аркадій Степанеко та професор Сергій Черенько.

Скажіть, що мотивувало Вас завжди рухатись далі?

У мене завжди були амбіції щодо життя. Якщо я грав в футбол, то мав бути кращим, значить наша команда однозначно
повинна була здобути перемогу! Якщо їхав у будівельний загін, то був командиром. Якщо брався за ту чи іншу справу – повинен бути успішним! Це в характері! Можу з упевненістю сказати, що будь-яке досягнення – це все тільки праця!

А як же тоді такий аспект в житті, як підтримка та віра оточуючих? Чи була вона у вас?

Так, підтримкою для мене була і є зараз моя родина! Дружина Олеся Петрівна Гульчій — доктор медичних наук, представник України в Постійному Комітеті Європейського Бюро ВООЗ, проректор, академік Академії наук вищої освіти України, член Координаційної ради МОЗ України з розробки нормативно-правової бази системи охорони здоров’я. Ми разом виховали дочку – Мар’яну, яка також пішла родинним шляхом. Мар’яна Миколаївна — лікар ендокринолог-гінеколог. Проходила навчання
у Швеції, захистила міжнародну дисертацію. Радію, що моя сім’я, фактично, розпочала династію лікарів!

Світова асоціація ендокринологів-хірургів внесла ваше прізвище до десяти найкращих спеціалістів світу в галузі ендокринної хірургії. Чи можна це визнання вважати визнанням хірургічної ендокринології в цілому в Україні?

Ендокринна хірургія — доволі молода галузь медицини. У витоків вітчизняної школи ендокринної хірургії стояли такі видатні професори, як Горчаков, Черенько та його учень Степаненко. Горчаков став першим ендокринологом в Україні. Саме йому вдалось відкрити перше в Україні відділення ендокринної хірургії, за рік перед аварією на ЧАЕС. Після Чорнобильських подій до нас в Україну приїжджало багато делегацій зі всього світу, в тому числі зі США. Мене та моїх колег-спеціалістів у 1989 році запросили для обміну досвідом у США. Ми перебували в клініці Північної Кароліни та інших наукових закладах, і я відверто пишався тим, що було на той момент у нас в країні, на відміну від західних колег. Це стосувалось рівня техніки проведення операцій. В той, час коли в Україні їх робили за 30 хвилин, там цей процес міг тривати декілька годин.
Після повернення зі США, я поставив перед собою мету: створити в Україні центр, де пацієнти із захворюваннями ендокринних органів змогли би пройти завчасну діагностику та лікування, у тому числі і хірургічне, якщо це буде необхідно. Це все було непросто реалізувати, але вдалось! У 1994 році ми відкрили Київський міський центр хірургії та реабілітації хворих на щитовидну залозу. Були підготовлені спеціалісти, які пройшли стажування за кордоном, закуплено нове сучасне обладнання. У Центрі почали робити ультразвукові дослідження, біопсію й отримали можливість вивчити пухлину, ще до операції. Успішно вирішувались й інші медичні проблеми. Наприклад, вростання злоякісних пухлин у дихальну трубку, сусідні органи, судини. Зазвичай видалення органів вело до інвалідності пацієнта одразу після операції. Ми ж в свою чергу застосу вали методику кріохірургії, що раніше широко використовувалась у гінекології, це було ефективно. Центром було отримано багато патентів не тільки на цю, але й на інші методики.

Чи є в світі аналогічні клініки, в яких можна переймати досвід?

Подібних спеціалізованих центрів за кордоном не існує. Так, є клініки, що розвивають цей напрямок, але їх також не можна назвати профільними. Немає спеціалізованих закладів, що надають допомогу пацієнтам саме із захворюваннями щитовидної залози. Той факт, що такий Центр є у нас, можна без перебільшень назвати досягненням.

Можна сказати, що Ви виступаєте за спеціалізацію лікарів?

Так, я виступаю за спеціалізацію. Наші ендокринні хірурги не тільки не поступаються західним хірургам, але й у більшості
набагато технічніше їх. Достатньо подивитись на статистику ускладнень після операцій. Наші методики дозволяють оперувати без ускладнень. Наприклад, у США – припустима норма ускладнень до 10% від усіх операцій на щитовидній залозі. Наш показник – 0,6%. На сьогодні ми – найпотужніший Центр в Україні. Зараз працюємо над матеріальною базою. Зокрема, розробляємо медичне завдання на перший корпус, він буде осучаснений, щоб ми були конкурентні в Європі, бо в Україні у нас конкуренції немає.

Зараз багато говорять про медичну реформу – хтось підтримує, хтось навпаки. Яке ваше ставлення?

Я дивлюсь на ситуацію, що складається в нашій країні з різних ракурсів. По-перше, будучи членом Міжнародної асоціації вчених-ендокринологів, зокрема спостерігаючи за досвідом колег-іноземців, я скажу, що треба прагнути до конкуренції! Так, шкода, що багато закладів може скоротитись, але конкурентна боротьба це і передбачає! По-друге, необхідно стимулювати бажання медиків покращувати свою кваліфікацію, щоб бути конкурентним. Оскільки якщо не буде конкуренції між лікарями, то один, наприклад, буде весь день, умовно кажучи, «пити каву», а інший з ранку і до вечора працювати, а отримувати зарплатню будуть однаково. Це нечесно! По-третє, потрібно страхування! З нашим Центром мають угоду близько тридцяти страхових компаній. Адже пацієнти не повинні хвилюватися, де взяти ті чи інші ліки, цим повинен перейматись медичний заклад. Уся Європа так працює, а ми тільки починаємо! Узагалі говорити немає про що, адже треба працювати! Кожен українець, якщо хоче щось критикувати, повинен одразу пропонувати альтернативне рішення. Говорити ми вміємо, а от робити досі не навчились!

(PT#3 від 11.09.2017р.)